Три з половиною роки тому, незадовго до Дня журналіста, готував публікацію про воєнних кореспондентів. Декого добре знав, разом літав у відрядження. З іншими спілкувався уперше.
Одного з майбутніх героїв доти бачив тільки по телевізору. Запам"яталися його репортажі з Донбасу відразу після 2014-го. На початку епідемії ковіду він, єдиний з колег, зумів пробитися до китайського міста Ухань, звідки евакуйовували українців. І провів з ними карантин у Нових Санжарах. Йому випав щасливий квиток побувати в Антарктиді.
Як було не написати про Олександра Махова!
Він обіцяв повернутися до рідного міста. Або з мікрофоном, або з автоматом
Він народився і виріс у Луганську, трагічна доля якого стала його особистою трагедією. Війна розділила сім"ю. Не тимчасово розлучила — назавжди. Вітчим став на бік «ЛНР». Мати, рідна мати, відреклася від свого сина. Сестра, тільки-но зайшли окупанти, переїхала до Росії.
Олександр, на той час власкор одного з великих телеканалів, не зламався. До останнього, поки залежало від нього, висвітлював драматичні події на Луганщині. Ходив, що називається, по лезу, переганяючи гарячі сюжети, які дихали людськими стражданнями, розбитими долями, непоправними втратами…
Дивом йому вдалося не потрапити до рук ворога і вибратися до столиці. Більше знімати бойові дії не збирався — бекграунду вистачило на десятьох. Але після відрядження до Маріуполя, ще відносно мирного, не зтертого потім з лиця землі, відчув — війна не відпускає. І його місце — на Донбасі.
Він добровільно пішов до військкомату. У призові на дійсну військову службу йому відмовили: не повірили, бо луганський, отже, мовляв, неблагонадійний, раніше не служив, на обліку перебував у рідному місті, й усі документи були там.
Хтось би на його місці охолов, перегорів. Махов не заспокоївся — звертався ще і ще, твердо запевняючи, що не підведе і мусить бути там, де найважче. І домігся свого. Не зупинили й умовляння молодої дружини, яка у відчаї порвала його військовий квиток. Квиток Олександр склеїв, пройшов медкомісію і без вагань пішов на війну.
***
Газетна шпальта з 2019-го
— У мене було право вибору, — Олександр відповідав прямо й відверто. — Звичайно, міг далі працювати на телебаченні - усе складалося якнайкраще, усе подобалося. Та я обрав інший шлях. І дав собі слово повернутися до Луганська, коли його звільнить українська армія…
Тверезо оцінював ступінь ризику, був готовий до нього:
— На війні приходить усвідомлення того, що будь-якої миті можеш загинути. Але постійно думати над цим вважаю зайвим. Це відволікає, заважає. На війні вчишся не боятися. І я тепер нічого не боюсь. Знаю, що з усим впораюся, усе здолаю.
Він зробив амулет, так званий медальйон смертника. Щоб по цьому армійському жетону, якщо уб"ють і розірве на шматки, його пізнали. Єдине, чого не хотів — бути похованим на малій батьківщині. У передсмертній записці прохав: «Тільки не в Луганську».
— Допомагає чи заважає те, що звідти родом? — розпитував Олександра.
— Скоріш за все, це додаткова мотивація. Те, що відбувається на фронті, є і моя особиста історія. Мрію зняти репортаж про звільнення рідного міста. Не певен, що житиму там, але увійти до нього разом із українською армією, побачити, як вивішують український прапор, зустрічають визволителів, волів би над усе.
Перед відрядженням його просили швидше повертатися, а він сердився:
— Якщо вирушаю у відрядження на два тижні, то за два тижні й повернуся. Не раніше і не пізніше. Хіба що в одному випадку — у труні. Ось це зробити скоріше можна. Інших упереджень нема.
***
Чи не до останнього дня він знаходив час у перервах між боями ділитися у соцмережах тим, що відбувається на передовій, що бачить і відчуває як безпосередній учасник.
Він був і зенітчиком, і кулеметником. Воював сміливо, за чужі спини не ховався, де легше, не шукав.
Але смерть уже полювала на нього.
28 квітня він був поранений. Відзвітував коротко:
— Одержав осколкове, але лишаюся в строю. До весілля з Анастасією Блищик загояться всі рани…
На жаль, одружитися так і не встиг.
Він нічого не боявся. Але 4 травня під Ізюмом було пекло.
Ховали його у Києві. У закритій труні. Попрощатися до Михайлівського собору прийшло багато людей. Було багато вінків, квітів. Були слова скорботи і печалі.
36 років. Жити й жити.
Колеги досі не вірять, що його нема. 24-й журналіст, якого забрала клята війна. Сьогодні таких уже 42.
Днями на його честь перейменували столичну вулицю.
Не забудемо. Не пробачимо.
Вулиця імені Воєнкора
