Сьогодні знову згадуватимуть Володимира Топонаря.
Можливо, востаннє.
А може, й ні.
Якщо хтось не читає великих текстів, може пропустити — розповідь буде довгою.
***
Коротенька преамбула для тих, хто забув або й не знав це прізвище.
Володимир Топонар. Колишній учасник унікальної пілотажної групи «Українські соколи», військовий льотчик-ас, чия блискуча карʼєра понад 20 років тому трагічно завершилася під час показового польоту на Скнилівському аеродромі.
Дата 27 липня 2002-го увійшла в мирну історію вітчизняної авіації як одна з найкривавіших її сторінок — пілотований Володимиром Топонарем та Юрієм Єгоровим винищувач Су-27УБ, виконуючи фігуру вищого пілотажу, упав на злітну смугу, де перебували десятки глядачів авіашоу біля Львова.
Трагедія призвела до тяжких і непоправних наслідків — в результаті падіння літака загинуло 77 людей, з яких 27 дітей. Ще 250 були травмовані. Потерпілими визнали 543.
По кримінальній справі проходило десятеро генералів і старших офіцерів, за версією слідства причетних до катастрофи. Найбільший термін покарання одержав саме Топонар — 14 років увʼязнення. Інші відбулися значно меншими строками, деякі були виправдані, а хтось потім навіть продовжив службу.
Певний час тій жахливій історії присвячували численні публікації різні газети, теле- і радіожурналісти робили великі програми. Потім інтерес до неї почав згасати, і про Скнилів згадували переважно до чергової річниці - у липні. Відбувши покарання у виправній колонії № 115, розташованій у Кагарлицькому районі Київської області, Топонар лишився жити неподалік цієї установи з новою дружиною.
Згодом про нього забули. Та наприкінці минулого року знову згадали, і ця звістка не могла не шокувати.
***
Сенсаційна стаття в одній із популярних українських газет вийшла під не менш сенсаційним заголовком «Помста суду? Винуватець Скнилівської трагедії міг бомбити Київську область».
З публікації, поштовхом до якої став пост у соцмережах, випливали подробиці, від яких ставало моторошно.
Нібито у складі російської ескадрильї, яка в березні минулого року завдавала жорстоких авіаударів неподалік столиці, міг знаходитися і Топонар — про це написав у Фейсбуці відомий нині адвокат. У розмові з журналісткою видання він підтвердив свої слова, пославшись на свідчення інсайдерських, безіменних мешканців Кагарлицького району, які, в свою чергу, дізналися цю шокуючу новину від теж не названих родичів по той бік фронту.
Висувалося сміливе, але не підкріплене вагомими доказами припущення, які у судовій практиці прийнято вважати оціночними судженнями: мовляв, оскільки Топонар ніколи не визнавав провини у Скнилівській катастрофі, то міг керуватися жагою помсти, як буцімто стверджували особисто знайомі з ним (і теж анонімні) люди, і адвокат, що захищав у процесі інтереси іншого підсудного по справі.
Далі в публікації розповідалося, що напередодні початку повномасштабного вторгнення в Україну за Топонарем нібито приїхала «швидка» і повезла на лікування до Криму. За свідченнями місцевих жителів Кагарлицького району, де останні роки після звільнення мешкав Топонар, допомагали у цьому представники сумнозвісної приватної компанії «Вагнер», які, до того ж, нібито дали літак.
З посиланням на американский Інститут вивчення війни газета нагадала, що у «вагнерівців» є своя авіація, і керівник компанії Пригожин набирає колишніх льотчиків для штурмовиків Су-25. Принагідно видання нагадало, що нальоти, які людський поголос повʼязує з Топонарем, відбувалися у березні, коли росіяни бомбили Ірпінь, Гостомель, Бучу, Бородянку…
На запитання, чи міг 65-літній льотчик, який 20 років провів на землі, так швидко повернутися за штурвал, екс-командувач Аеромобільними військами Іван Якубець у коментарі редакції відповів обережно, зазначивши, що теоретично така вірогідність є. Однак спочатку треба пройти медкомісію, попрацювати на тренажерах, виконати тренувальні польоти з інструктором, провести бойову підготовку, і на все це знадобиться не менше трьох місяців. Якубець додав, що на початку війни «групи Вагнера» на території України не було. Інший експерт висловився ще категоричніше — мовляв, пілот із призабутими навичками з 99% імовірності просто розібʼє літак вартістю мільйони доларів.
***
Повз таку гучну історію неможливо було пройти байдуже. Невже це правда? Чи щось не так? Чи все не так? Опитані мною льотчики, і колишні, які служили разом з Топонарем, знали його, і нинішні, що сьогодні продовжують виконувати бойові завдання у складі Повітряних Сил, нічого конкретного сказати не могли. Або не хотіли, хтозна.
Ця невизначеність ще більше інтригувала, розпалювала журналістський інтерес. Крок за кроком — від одного пілота до іншого, намагаючись хоча б для себе розібратися, що з описаного у газеті відповідає дійсності, а що, можливо, є надуманим, чому вірити, а у чому сумніватися. Не увінчалися успіхом пошуки й самого Топонаря — хтось переконував, що його давно нема в Україні, хтось запевняв, що взагалі втратив звʼязок і з ним, і з родиною.
Аж раптом кілька днів тому один із знайомих пілотів надіслав повідомлення з-за кордону. У листі було усього кілька слів: «Топонаря вже немає. Подробицями не володію. Шукайте».
***
З самого початку адвокатом у Топонаря була його перша дружина — Ірина Вікторівна. З нею ми врешті-решт і поговорили. І багато що з того, про що ви вже знаєте, стало на свої місця, набуло дещо іншого значення і змісту. Задля економії місця розмова подається у скороченому вигляді.
— Чи справді Володимира Анатолійовича вже нема?
— Так. Він помер. 21 січня 2023 року о пʼятій ранку. Онкологія.
— Як ви про це дізналися?
— Повідомили з Керченської лікарні, де він знаходився.
1998 рік. Крим. Аеродром Кіровське. Після чергового польоту. (Фото із сімейного архіву)
— Ні. У Дніпрі.
— Смерть колишнього чоловіка якось повʼязана з тим, про що писалося у соцмережах?
— Жодним чином.
— Але газетну публікацію про Володимира, «Вагнера», інше читали?
— Звичайно.
— Що з написаного відповідає дійсності?
— Тільки те, що Володя був у Криму, що він хворий, отримує російську пенсію і що він — Володимир Топонар. Решта — безсоромна маячня. Якийсь чорний піар. Тільки незрозуміло, кому і навіщо він був потрібний.
— А те, що його нібито вивозили «вагнерівці», і він у них літав, бомбив Київську область?
— Ну, послухайте, Володя був тяжко хворою людиною. З 2002 року не літав. Як могли його вивозити «вагнерівці» напередодні війни? Кому належала «швидка»? Як вона могла перетинати кордон? Треба мати величезну фантазію, щоб скласти докупи усю цю нісенітницю.
— Тобто його ніхто не вивозив?
— Він відʼїздив з Києва потягом разом із дружиною. Потім вони ішли пішки через Чонгар. Усе це легко перевіряється — були залізничні квитки, при бажанні можна все встановити, коли їхав, куди, як…
— Чому Володимир вирушив до Криму?
— Він пройшов обстеження, дізнався про злоякісну пухлину і поїхав туди на лікування. Це було у середині лютого. Ніякої «швидкої», яка нібито його вивозила, не було. Тим більше літака. Усе написане — вигадки.
2002 рік. За два місяці до Скнилова Топонарю вручали чергову нагороду. (Фото із сімейного архіву)
— Можливо, ви чогось не знаєте, і Володимира все ж таки завербували до ПВК «Вагнер»?
— Такого просто не могло бути від слова зовсім. Ми постійно спілкувалися. Він багато що мені розповідав. Він ще до початку повномасштабного вторгнення фізично був надто слабким. Йому ходити було важко. Які польоти? Який «Вагнер»? Яка помста? Кому — державі Україна? Це навіть не смішно. Переплутали навіть дату Скнилівської катастрофи — написали, що вона сталася 7 липня, хоча насправді - 27-го. Дружину Тетяну назвали Світланою.
— А що з російською пенсією?
— Тут усе дуже просто. Починаючи з 2005 року, він отримував українську пенсію як український льотчик. Був зареєстрований у Криму, і надходила вона звідти. Після того, як Крим у 2014 році було окуповано, виплати припинилися, і він почав одержувати російську пенсію. Бо його пенсійна справа лишилася у Симферополі. Вона і досі там знаходиться. Обидві пенсії, як дехто примудряється, він не отримував.
— Володимир читав, що про нього писали — зокрема, про вербовку, бомбування Київської області тощо?
— Останні роки він взагалі пресу не читав. І ту публікацію, звичайно, ми не показували. Йому і без звинувачень було нелегко.
— Чому не читав? Чому відмовлявся давати інтервʼю, спілкуватися з журналістами?
— Говорив: «Що б не сказав, мої слова всеодно перекрутять так, як їм треба, і як робили до того».
— Ще раз про винесену в заголовок статті помсту — чи міг ваш колишній чоловік справді затаїти образу на вирок по Скнилівській трагедії? Адже головним винуватцем, фактично, суд оголосив його?
— Володимир не був мстивою, злопамʼятною людиною. Це не особисте, субʼєктивне враження, не спроба відбілити або прикрасити його. Він цього не потребував. Так, не вважав себе єдиним винуватцем трагедії, що сталася. Але про помсту не варто й говорити. Можете повірити, я його знала як ніхто. Разом прожили 30 років.
2006 рік. Під час відвідин у колонії. (Фото із сімейного архіву)
— І думку цю не змінила. Дивіться, на лаві підсудних було 10 військових. А крайнім зробили фактично одного. Суд не врахував результати обох експертиз. Узяв за основу тільки висновки державної комісії з розслідування причин катастрофи. Це було порушенням правил Міжнародної організації цивільної авіації IKAO. Справу розділили на дві - по першій ішли генерали, яких у підсумку виправдали, по другій — усі інші, яким, крім одного, дали різні терміни. Володимиру присудили найбільший — 14 років.
— Він відбув з них…
— 12 з половиною. 10 з половиною у виправній колонії і ще два — на виправних роботах.
— Оскаржували вирок?
— Оскаржували — і в судах вищої інстанції, і навіть у Європейському — з прав людини.
— І що?
— Усе лишилося як було. За пʼять років після звернення в ЄСПЛ звідти прийшла відмова, що справа розгляду не підлягає без пояснення причин, і подальше листування припиняється. От і все.
— Тобто — крапка?
— Сподіваюся, колись ми дізнаємося всю правду про Скнилівську трагедію. А тоді було суто політичне рішення — призначити винного і показово покарати. Що й зробили. У мене є всі документи по цій справі. Привозила до суду свій ксерокс і копіювала їх. Усього вийшло понад 6 тисяч сторінок. З понад 160 томів — 6 тисяч. Кожна багаторазово перечитана. Я знаю, про що кажу. І відповідаю за це. Я юрист. І зважую кожне слово.
— Коли востаннє бачили чоловіка?
— У травні минулого року. Ми приїздили з дочкою до нього у Крим.
— Він відчував, що приречений?
— Не можу сказати, що відчував. Він тримався, вірив лікарям, які говорили, що житиме ще років 8−10. Тижні за три до смерті, вже телефоном, казав, що попереду ще одна операція, і почувається краще…
— Щось говорив таке, про що не казав раніше? Може, шкодував, що розлучився з вами, просив пробачення?
— У нас усі особисті питання були зʼясовані давно, і ми до них не поверталися. Я його пробачила ще 2006 чи десь у тих ще роках. Між нами були дуже приязні, теплі стосунки. Якби були погані, повірте, не народжувала б трьох дітей. Я була з ним по-справжньому щасливою. У нас було кохання. Ми навіть не сварилися. Розлучитись — було його рішенням. Це життя. Так буває. Хтось одружується раз і назавжди, хтось — кілька разів. Для мене важливо інше — ми до останнього зберегли нормальні людські відносини.
— Яким він був — по життю?
— Про нього писали різне. Скажу одне: він був не звичайний, а першокласний льотчик. Освоїв 30 типів літаків. 30! Входив до пʼятірки кращих в Україні. Багато знав і вмів. Багато читав серйозної літератури. Не детективи, не пригодницькі романи. Серед службових документів у «дипломаті» брав із собою дві книжки — «Курс аеродинаміки» і підручник англійської Бонк. Бо крім німецької, яку вивчав раніше, хотів досконало знати й другу іноземну. Майстер на всі руки. Міг полагодити електроприлади, зібрати меблі. Хтось вважав його гордовитим, навіть зверхнім. Це абсолютно не так. Він був активним, дієвим. З ним було цікаво. Цінував дружбу. Після 21 січня уже стільки дзвінків пролунало від тих, з ким служив, товаришував.
— Серед інших мені доводилося бувати в судових засіданнях по Скнилівській справі, бачити згорьованих родичів жертв трагедії - вони приходили з портретами загиблих, проклинаючи підсудних. Мабуть, звістку про смерть Топонаря дехто сприйме як свого роду полегшення, не кажучи про співчуття.
— Не знаю, чи зрозуміють мене люди, чи захочуть цього. Що б не казали, хай це буде на їхній совісті. Бог усіх розсудить. Звинувачувати невинного — теж гріх. Знаю одне: якби Володимир був винним і не відбув покарання, це було б погано, і ті прокльони дійшли і до наших дітей. Від долі не втечеш. Але коли покарання відбула невинна людина, причому за інших теж — вона тим самим відчистила карму і дітям, і навіть онукам. А у них усе складається добре. І я вірю, що нічого поганого їх у житті не торкнеться.
— Де буде поховання?
— У Феодосії.
— Коли?
— Призначене на середу, 25 січня.
— Не приїдете попрощатися?
— На жаль. Зараз поїхати до Криму з України неможливо. Але колись — обовʼязково приїду.
2022 рік. Володимир та Ірина. Остання світлина разом. (Фото із сімейного архіву)
***
От, власне, і все, що хотілось розказати. Звичайно, ця невесела сага не про сенсації, справжні чи вигадані, не про моральність чи професіоналізм — про життя, яким багатовимірним, неоднозначним, непередбачуваним воно буває і є насправді.
Адвокат, який першим оприлюднив сумнівні, нічим не підкріплені оціночні судження щодо Топонаря, обіцяв звʼязатися зі своїми джерелами і повідомити нам. Відповіді поки не надходило.
Ірина Топонар учора сказала, що до суду на газету, яка, не розібравшись, підхопила й поширила неперевірену гарячу новину, не позиватиметься.
Прізвищ не наводимо умисно. При бажанні їх легко знайти тим, хто забажає.
