Ми знайомі понад десять років. Бували разом у закордонних відрядженнях. Мав змогу спостерігати за його потужним творчим зростанням як професійного фоторепортера. Хоча за фахом він інженер. Колись починав як позаштатний фотограф, фрілансер. Ще тоді його приваблювали нестандартні, незамулені теми, екстремальні ситуації.
Він знімав драматичні події на Майдані 2014 року, самовіддану працю медиків і волонтерів під час ковіду. Але найбільше визнання, і не лише в Україні, йому принесла робота у Маріуполі, куди разом з колегами по агентству Асошіейтед Прес (АП) Мстиславом Черновим та Василисою Степаненко прибув у ніч на 24 лютого 2022 року.
Зроблені там сенсаційні своєю жорстокою правдою кадри облетіли весь світ і стали незаперечними документальними доказами російської агресії проти українського народу.
Лауреат багатьох престижних міжнародних премій, володар почесних звань і заслужених нагород, визнаний кращим фотографом 2022 року, Євген Малолєтка живе сьогодні у дуже напруженому, насиченому ритмі. Участь у численних виставках, постійні поїздки, творчі зустрічі забирають майже весь час. Незважаючи на це, він погодився ексклюзивно відповісти на наші запитання.
Євген Малолєтка: «Війна змінила всіх. І мене теж».
З особистого архіву
«БУЛО РЕАЛЬНО СТРАШНО. АЛЕ МИ БУЛИ ВЖЕ ТАМ»
— Женю, дехто вважає тебе екстремальним фотографом-шибайголовою, який за дивним збігом обставин примудряється опинитися у потрібному місці у потрібний момент. Згоден?
— Особисто я себе таким не вважаю.
— Тоді як вийшло, що ти з колегами опинився в Маріуполі саме напередодні повномасштабного вторгнення і ваша творча група була єдиною з українських журналістів, яка протягом двох з половиною тижнів висвітлювала все, що там відбувалося? Ви точно знали дату вторгнення чи рушили туди суто інтуїтивно, щось передбачаючи, чи це було завдання агентства, яке представляли?
— Точної дати наступу російських військ, звичайно, ми не знали. 23 лютого були ще на передовій у районі Горлівки. Бачили, як розігрівається лінія фронту, як туди підтягуються важкі озброєння ворога. Ставало очевидним: щось назріває. І було нескладно передбачити, що саме Маріуполь з дуже великою долею вірогідності опиниться в облозі російських військ одним із стратегічних міст, яке вони намагатимуться захопити. Ми були там близько третьої ночі 24-го, а за годину Марік відчув на собі перші обстріли.
— Кажуть, на війні нічого не бояться тільки дурні. Чи було страшно тобі, коли все почалося, і потім, коли місто перетворилося на суцільне пекло, а ви усе знімали, перебуваючи в епіцентрі кривавих подій?
— Звичайно, було страшно. Коли місто безупинно зазнає нищівних ударів, коли його нещадно атакує ворожа авіація, ракети і снаряди прилітають зовсім поруч, коли обстрілюють вікна приміщень, де ти знаходишся, коли бачиш загиблих і поранених — усе це не може не лякати. Це природньо. Але розумієш, що ти вже там, і все це коїться на твоїх очах, і ти це маєш фіксувати, бо саме задля того туди приїхав — страхи відсуваються на задній план.
— З ким, крім медичних працівників, військових, поліцейських, ви спілкувалися у перші і наступні дні? Чи мали можливість контактувати з простими мешканцями Маріуполя, чи ті перебували у такому стані, що було не до того, і вам лишалося тільки знімати?
— Ми спілкувалися з багатьма. І спочатку планували зробити кілька великих лайфових історій про конкретних людей, конкретні родини, сподіваючись, що ці розповіді стануть опорними, ключовими. Але події розгорталися так швидко і непередбачувано, що довгих історій не виходило. Як і не складалося з інтервʼю. Тому від початкових планів довелося відмовитися.
ПІД ОБСТРІЛАМИ, БЕЗ СВІТЛА, БЕЗ ВОДИ, БЕЗ WI-FI…
— Як ви передавали відзнятий матеріал до редакції? Які мали проблеми з перегоном фото, відео, текстів?Адже навіть підзарядитися, наскільки зрозуміло, було непросто.
— Так, в якийсь момент було пошкоджено лінію енергопостачання, і зникла електрика. Потім не стало води, потім відключили газ, а у готелі, де ми зупинилися, закінчилося паливо для генератора. Тому підзаряджалися у відділенні Червоного Хреста, поки його не розбомбили…
Найбільш складним завданням було переганяти відео, оскільки воно «важить» значно більше за фото. Через це доводилося різати відзнятий матеріал на частини і відправляти з трьох мобільних телефонів до редакції через Телеграм, інші сервіси, і вже редактор усі ці шматочки зʼєднував в один файл. Іноді не було можливості підписати відправлений фото- і відеоматеріал, тож начитували аудіоповідомлення уже навздогін, і редактор самотужки дописував кепшн (текстівки).
— Wi-fi теж був відсутній?
— Він був у готелі. Потім зник. Центральний інтернет закінчився дуже швидко. Однією з останніх точок, якою користувалися, була вишка Київстару біля ТЦ «Тисяча дрібниць», звідки ми, сидячи під сходами, переганяли матеріал. Здається, це було 10 березня. Можливо, ця вишка працювала і наступного дня. Але доступа у нас уже не було. Тому останні файли переганяли з бази патрульної поліції, де знаходилися до 15 березня включно.
— На сайті «Дойче Велле» повідомлялося, що вас вивозили гуманітарним коридором.
— Як такого гумкоридору не було, і нас ним не вивозили. Ми виїжджали з Маріуполя разом з місцевою родиною їхньою машиною, оскільки втратили свою, яка уже до того була без вікон і зі слідами влучань. Про гумкоридор для виїзду на підконтрольну Україні територію через Бердянськ повідомили, здається, 16 березня, що є такий маршрут, але ми ним не користалися.
— Вас же з цією родиною могли по дорозі вбити, поранити, взяти в полон, відібрати фотовідеоапаратуру, весь відзнятий матеріал.
— На війні трапляється багато чого. Звісно, могло бути все що завгодно. Нас і до того могли вбити. Ризиків вистачало. Наше подальше перебування у Маріуполі загрожувало дуже сумними наслідками, а пересуватися самотужки доволі важко. Довелося евакуйовуватися — це був, власне, оптимальний варіант у тій критичній ситуації. Бо давав змогу змішатися з іншими людьми, розчинитися у загальній масі біженців.
— Вивезли увесь відзнятий матеріал, зберегли апаратуру, чи щось лишили, приховали?
— Усе, що було з нами, вивезли без втрат.
— Як тільки твої знімки оприлюднили провідні інформагентства світу, роспропаганда звинуватила вас у фальсифікації подій, фейках. Як це сприйняв?
— Подібні звинувачення виглядали чимось незграбним, примітивним, недоречним. Але потім, коли матеріал розійшовся по всіх медійних ресурсах, прийшло усвідомлення того, що на іншу реакцію росіян годі було й розраховувати. Спростовувати було нічого і нічим. Ми мали документальні свідчення дій ворога, які оприлюднили авторитетні міжнародні ЗМІ. Це надало нашій роботі відповідного значення, відчуття, що все робили правильно, усвідомлюючи, що скоєні РФ злочини проти людяності, проти мирних жителів Маріуполя задокументовані і є неспростовними доказами у подальшому притягненні винних до кримінальної відповідальності.
Маріуполь. Це фото стало знаковим і облетіло усі провідні світові медіа
ЩО МОЖНА І ЧОГО НЕ МОЖНА
— Ти відчував себе фоторепортером чи фотодокументалістом?
— Питання не стояло, ким і хто себе відчував. Потрібно було знімати, а вже потім думати, як подати відзнятий матеріал. Завжди були й будуть ті самі етичні норми, яких також треба додержуватися. Ти не можеш, точніше, не маєш права дати абсолютно всі зроблені фото.
— Саме з етичних міркувань? Або якихось інших?
— Є усталений графічний контент, який ні за яких умов не повинен бути оприлюднений. Це враховуєш — коли знімаєш і потім відбираєш.
— Тобто ви не блюрили обличчя людей, яких знімали, перед перегоном до редакції?
— Нам заборонено це робити. Торкатися зображення, змінювати щось, коригувати — табу. За необхідності цим займаються редактори.
— Як в AП сприйняли твої знімки, принаймні, найбільш драматичні, з того ж пологового відділення, де були зображені потерпілі вагітні? Не просили бути виваженішими, додержуватися балансу?
— В агентстві розуміли і розуміють, що відбувається, і що роблять його співробітники. На війні гинуть люди, і не тільки військові. Це треба документувати. Для цього ми, власне, й працюємо. А через нашу роботу це бачить світ.
— Внутрішній цензор спрацьовував? Чи були знімки, які ніколи не оприлюднив би?
— Були роботи, які, на мій погляд, ніколи не могли бути надруковані. Але я помилявся. І вони виходили. Навіть зняті крупним планом, дуже виразні, жорсткі. На деяких зображені ті, кого вже немає. Без згоди родичів на публікацію такі роботи не оприлюднюю.
— Одна з фотографій, де зображено вагітну Ірину Калініну, яку на ношах під ворожими обстрілами несуть рятувальники, стала свого роду символічним уособленим віддзеркаленням тих кривавих подій у Маріуполі.
— Це фото розійшлося неймовірно широко у світових медіа, викликавши величезний суспільний резонанс. Важко пригадати випадок, коли б один знімок було оприлюднено на перших шпальтах стількох видань. На жаль, Ірина народила мертву дитину, а невдовзі померла сама.
— Які твої відчуття після того, що бачив і знімав у Маріуполі? Які емоції лишилися або лишаються досі?
— Я зняв багато людського горя, страждань, болю, смертей. Це вже назавжди. Маріупольські фото — документальні свідчення війни, яка, на жаль, триває.
— Що в тобі змінила війна? Що набув, чого позбувся?
— Нас усіх змінила війна, кого більше, кого менше. Мабуть, став розважливішим, навчився зосереджуватись на головному, позбуваючись другорядного. Набув життєвого і професійного досвіду. Хоча іноді хочеться, щоб цих фото не було. Але вони є. Вони зі мною. І я відчуваю виклик — потребу надалі продовжувати показувати історію війни. Хтось, можливо, зупинився б, сказавши собі: усе, досить, я зробив те, що міг, і далі хай роблять інші. Але я так не думаю. Бо війна триває. І невідомо, скільки триватиме.
НЕ ДАТИ НІЧОГО ЗАБУТИ ПРО ВІЙНУ
— Після того, як ти став переможцем престижних міжнародних конкурсів, і часто буваєш за кордоном, де проходять виставки твоїх фоторобіт, чи спостерігаєш зниження інтересу до російсько-української війни, те, що називають втомою від неї на Заході?
— Цю втому відчувають не тільки на Заході, а і в Україні. Як не гірко визнавати, люди хочуть уже менше знати про війну. Бажання читати, дивитися про неї сьогодні зовсім інше, ніж у перші місяці після повномасштабного вторгнення. І українці втомилися, і ті, хто живе поза межами України. Тож моя мета — продовжувати розповідати про неї, і мовою фотографії робити це так, аби люди не забували про те, що відбувається.
— Можеш підкріпити якимось прикладом?
— Ну, от ми нещодавно були у зоні бойових дій, і знімали в одній з місцевих лікарень. Персонал казав, що зараз, коли повним ходом іде контрнаступ ЗСУ, іде величезний потік важко поранених на передку українських військових. Другий за своїми масштабами протягом цих півтора роки пік. Тільки до цієї лікарні надходить близько сотні бійців з різними серйозними ушкодженнями щодня. Повторюю: тільки до цієї лікарні - щодня. Люди повинні це знати…
Ми були в операційній, де нашому пораненому ампутували ногу. Багато крові, кістку пиляють пилкою… Мене колотило, коли це знімав, і зараз, коли розмовляємо, тіпає. Бо усвідомлюєш, що це тільки один боєць, якого оперують. А скільки їх було? А скільки ще буде? А скількох лікарі намагалися врятувати, але не змогли, і цих хлопців більше нема. Усе це дуже сумно. Часом накриває тебе по повній…
— Не сниться Маріуполь?
— Ні. Траплялося, щось снилося. Але не Марік.
— Як і чим знімаєш стрес?
— Роботою.
— А серйозно?
— Серйозно. Часу обмаль. Просто катастрофічно не вистачає.
— Який твій сьогоднішній статус?
— Шеф-фотограф АП у Києві, військовий кореспондент.
— Пізнають на вулиці, просять автограф?
— Автограф не просять, але пізнають.
— Тішить?
— Нема коли про це думати.
— Що далі, Євгене? Що завтра?
— Не знаю. Треба взяти паузу. Коли працюєш без вихідних і тривалий час не бачишся з рідними, це виснажує. Треба брати хоча б невеликий брейк — видихнути. А потім рухатися далі. Ми новинарі, нам потрібен свіжий погляд на події.
— Отже — не зупиняєшся.
— Ні. Їду на нову виставку. А там побачимо…
З ДОСЬЄ
Малолєтка Євген Костянтинович. 36 років. Народився 1 березня 1987-го в Бердянську. Закінчив НТУУ «КПІ» за спеціальністю інженер електронних приладів і пристроїв. З 2010-го співпрацював як фотокореспондент з низкою українських інформагентств та ЗМІ. Друкувався у вітчизняних та зарубіжних медіа. Лауреат World Press Photo, Пулітцерівської премії та інших визначних нагород і відзнак. За версією Дойче Веллє визнаний кращим журналістом 2022 року.
