Час прискорює свій невблаганно стрімкий біг. Багато в чому змінюється і наше ставлення до процесів, що відбувалися й відбуваються в суспільстві і світі. Та іноді варто озирнутися, щоб звірити орієнтири, співставити колишнє з нинішнім, оцінити сказане тоді із сьогоденням.
Наш співрозмовник — відомий політик, громадський діяч, колишній політвʼязень, дисидент, тричі народний депутат, Герой України Степан ХМАРА.
— Степане Ільковичу, зачитаю цитату одного вашого виступу. «Політика України повинна бути послідовно спрямована на розвал імперії - Російської федерації. Лише після її розвалу зникне смертельна небезпека для України…».
Липень 1992 року. Спеціальний випуск газети «Киевские Ведомости»
— Не було б нічого дивного, якби вони пролунали зараз. Але їм уже понад 30 років! Про розвал російської імперії ви говорили ще у липні 1992-го. Тобто задовго до війни і повномасштабного вторгнення в Україну. Ви усвідомлювали, до чого може призвести зближення з сусідами, чи то була спонтанна, емоційно загострена спроба зазирнути у майбутнє?
— Це була свідома, послідовна, безкомпромісна лінія, яка, власне, і визначала відповідну політичну поведінку. Якщо пам"ятаєте, мене тоді називали «ядерним яструбом».
— Ну, звичайно. На той час у суспільстві переважали «голуби миру», а не «яструби».
— Я категорично виступав за збереження Україною ядерного статусу. Не мав жодних ілюзій відносно того, що після розпаду Союзу РФ змінить свою імперську політику. Хіба що звузить «шегреневу шкіру», але не відмовиться від агресивних намірів. І від застарілої «месіанської» ідеології, осучаснивши її більш зухвалими формами впливу на уми і свідомість людей. І за будь-яку ціну збереже спецслужби, силові, правоохоронні структури, щоб зазіхати на інші держави, підкоряти інші народи, захоплювати чужі території.
— На противагу вам були політики, які вважали, що пострадянські республіки, з Україною включно, твердо встали на шлях демократичних перетворень, тож повернення до минулого не буде.
— Це була велика помилка. Або дуже наївне сподівання, насамперед, щодо РФ. Адже сумнозвісний і всесильний КДБ нікуди не подівся. Так звана «контора» лише формально трансформувалася у ФСБ, якій було надано ще більші повноваження. Росія зберегла величезну дипломатичну службу, монополізувавши представництва за кордоном і звеличивши свою нібито провідну роль у міжнародних організаціях. Хоча це було несправедливо і вступало у протиріччя з нормами міжнародного права. Монополізувала РФ також військову потугу у вигляді нарощування ядерного потенціалу, що становив смертельну загрозу насамперед для України. Тож для мене було цілком очевидно — у сукупності ці чинники стануть неминучим інструментарієм для підпорядкування України.
Степан Хмара
— Цей невтішний прогноз, на жаль, справдився. Спочатку Україна була послаблена економічно. Потім роззброєна у військовому плані, зокрема, позбавлена не тільки ядерних арсеналів, але також сотень танків, літаків, боєприпасів. Потім втративши Крим. Згодом — події на Донбасі, ще пізніше — повномасштабне вторгнення, кривава, виснажлива війна… Якби Україна не втратила ядерний потенціал, нічого б цього не було?
— Разом з іншими депутатами ми відчайдушно намагалися не допустити роззброєння України. Насамперед, ядерного. Згідно з існуючими на той час технологічними, технічними можливостями, національним законодавством, юридичними засадами, нормами міжнародного права, статус ядерної держави цілком можна і треба було зберегти. Ми детально, протягом півтора року вивчали усі ці аспекти у складі групи по підготовці до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «Старт-1». І дійшли однозначного висновку, що знищення ядерних арсеналів призведе до фактичного роззброєння й ослаблення України. А в кінцевому підсумку зробить її беззахисною перед РФ.
ЩО ПІШЛО НЕ ТАК
— Як казав перший президент, маємо те, що маємо. Чому до вас не прислухалися?
— Причина, на мою думку, полягає в тому, що Україна пішла хибним політичним шляхом. Замість того, щоб власними силами розвивати парламентаризм, нам іззовні (як і іншим пострадянським республікам) було нав"язано президентську форму правління. Нав"язано, як неважко здогадатися, Москвою. Адже керувати і маніпулювати однією особою легше, простіше, ніж колективним органом, у даному випадку — Верховною Радою.
Переконати більшість тодішніх народних депутатів, які не розуміли або не бажали розуміти очевидних речей, було неможливо. За невідкладне переобрання ВР виступала нечисленна група радикально налаштованих депутатів, до якої входив і я. Інші наполягали на виборах президента. Цього ні за яких обставин не можна було робити. Після ухвалення Декларації про державний суверенітет, базового, засадничого документу задля майбутнього відновлення державності в умовах незалежності, в Україні, повторюю, треба було розвивати парламентаризм. Але спокусилися іншою перспективою, своєчасно підкинутою Москвою. Пригадуєте, з якими гаслами уперше вийшли студенти на Майдан?
— «Геть Масола, Кравчука!»
— Ні-ні. Першою вимогою були перевибори Верховної Ради. Другою — недопущення підписання Союзного договору. Гасла про відставку Масола, Кравчука з"явилися пізніше. Мені теж довелося брати участь у підготовці тієї акції, співпрацюючи з тодішнім лідером Львівського студентського братства Маркіяном Іващишиним… Ну, а коли до влади прийшов Кравчук, а потім Кучма, те, про що ми попереджали, набуло цілком реальних наслідків. Що один, що другий президенти, як вогню, боялися жодного кроку зробити без Москви. Треба визнати відверто, обоє були не здатні і психологічно не готові проводити незалежну, самостійну політику, відстоювати інтереси держави. Це призвело до того, що, починаючи з 1993 року, тиск на Україну з боку РФ суттєво посилився.
— Чому саме тоді?
— У Кремлі відчули реальну небезпеку — якщо не вплинути на сусідню державу, яка прагне незалежності, не позбавити її ядерної зброї, не впровадити економічних важелів тиску, вона може вирватися з ярма і ніщо не втримає її у жорстких «братерських» обіймах. Саме тоді почалося згортання наших відносин із Сполученими Штатами. Це дало підстави вважати, що краще мати справу із РФ.
— США також тиснули!
— Причини тиску з їхнього боку були не такі. Розміщені на території України стратегічні ракети були націлені на Штати, й американці прагнули позбутися цієї загрози. У Москви ж була мета підпорядкувати Україну. Різниця принципова. Вирішальним мав стати 1993 рік. Тоді ще можна було змінити ситуацію на нашу користь. Та Америка далеко, а РФ поряд, тому обрали її. Подальші події, із застосуванням економічних важелів впливу, фактично зробили Україну повністю залежною від північних сусідів. Спрацював російський сценарій.
ПРИСТРАСТІ НАВКОЛО РОЗПОДІЛУ ФЛОТУ
— Зацитую ще одне ваше висловлювання, яке тоді стосувалося подальшої долі Чорноморського флоту: «Настав підходящий час остаточно витіснити Росію з Чорного моря. Тут наші інтереси співпадають з інтересами інших сусідів, насамперед, Туреччини».
— Щодо витіснення Росії з Чорного моря ми говорили з політв"язнями задовго до розпаду СРСР, перебуваючи у політичних таборах на Уралі. Передбачали, що рано чи пізно Союз розвалиться, але Росія нікуди не дінеться. Що з нею стане? Як вона поводитиметься у Чорному морі? Завдання по витісненню РФ з його акваторії залежало від України, Грузії, а також Туреччини, оскільки вони теж мали й досі мають вихід до моря, берегову інфраструктуру тощо.
— Туреччина ніяк не зреагувала на ваше застереження.
— Які б лідери не приходили до влади у цій країні, стратегічно вона не була і, сподіваюсь, не буде проросійською. Тактично ж сьогодні Туреччина більше тяжіє до РФ, незважаючи на своє членство у НАТО. Думаю, це ненадовго. У травні відбудуться нові президентські вибори, і цілком можливо, настрої виборців зміняться. Ердоган правитиме не завжди. А тоді, 1992 року, реакції з боку турецької влади справді не було. Рівень загрози теж недооцінили.
— Маю унікальні документи з помітками «Не для друку». Це — копії протоколів про врегулювання проблем Чорноморського флоту з підписами президентів Кравчука і Єльцина, а також про вивезення всіх ядерних боєзарядів Стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, до РФ, з рукописними правками тодішніх прем"єрів Кучми і Чорномирдіна.
Під документом «Не для друку» підписи президентів України та Росії
Під іншим документом розписалися глави урядів, з правками від руки
— Отак! Заінтригували!
— Справа в тім, що попередньо кораблі і судна Чорноморського флоту, які на той час перебували у наших портах, мали бути передані й підпорядковувані винятково Україні. Проте за якихось загадкових обставин відповідне рішення РНБО від 5 квітня 1992 року було сфальсифіковано.
— Як це? Ким?
— Однозначної відповіді поки немає. Але замість затвердженого президентом України рішення Радбезу з"явилося інше. Хто пішов на цей злочин, достеменно ще не встановлено. Маю надію, таємницю вдасться розкрити.
— Крім вас, про це комусь відомо?
— Небагатьом.
— Наведете прізвища?
— Колишні народні депутати Тетяна Міхеєва, Сергій Семенець, міністр оборони Костянтин Морозов. Здається, все.
— Дуже цікаво. Шкода, вже не дізнаємося думку з цього приводу Леоніда Макаровича.
— У мене було багато зустрічей з Кравчуком. Він ішов на контакт. І нібито навіть слухав. Але не прислухався. Або прислухався, та робив по-своєму, часто навпаки. Дізнавшись про фальсифікацію рішення РНБО, більше до президента вже не ходив. Ділитися з ним своїми міркуваннями вважав зайвим, безглуздим, а до деякої міри і небезпечним.
ЯКОЮ БУДЕ ПЕРЕМОГА
— Перекинемо місточок з минулого у сьогоднішній і завтрашній день. Якою бачите Україну після Перемоги? І коли вона, на ваш погляд, настане?
— Минулий після повномасштабного вторгнення рік був надзвичайно важким. Але він показав: незважачи на втрати, Україна впевнено протистоїть ворогові, дає йому гідну відсіч і встала на переможний шлях. Ми розуміємо: до остаточної Перемоги ще далеко. Власне, що вона означатиме насправді? Звільнення усіх тимчасово окупованих територій до меж кордонів 1991 року? Це, на мій погляд, тільки завершення першого етапу війни. Що тоді другий етап — капітуляція РФ? Чи буде вона взагалі? На яких умовах? Чи буде замирення, мирова угода? Ми не знаємо. Ніхто не знає. Нинішній рік мусить стати вирішальним. Багато залежатиме від постачання зброї нашими партнерами. Багато надій покладаємо на контрнаступ. Велика роль належить дипломатії. Якими будуть Чорне й Азовське моря? Чи вдасться витіснити звідти РФ? Розпад російської імперії неминучий, проте він не стане одномоментним, швидким процесом. На все це сьогодні треба зважувати, усе аналізувати і діяти.
— Цього разу висловлювання ваші надто обережні, значно обачливіші, ніж 30 років тому.
— Нам належить пройти дуже тяжкий, виснажливий шлях, вирішити безліч проблем, і не лише зовнішніх, а й усередині країни, щоб на кожному відтинку цієї складної дороги вчергове, як раніше траплялося у багатовіковій історії, не збитися на манівці. Разом з тим, Україна й українці нарешті починають брати у свої руки цей найвідповідальніший історичний поступ. І так само, як колись без України не з"явилася б російська імперія, тепер настає черга винести цій напіврозваленій, але ще живучій потворі остаточний вирок.
З ДОСЬЄ
Хмара Степан Ількович. Народився 12 жовтня 1937 року. Закінчив Львівський медінститут, за фахом стоматолог.
Активний учасник забороненого в СРСР українського націоналістичного руху. Соратник Вячеслава Чорновола, Віталія Шевченка, братів Горинів, інших дисидентів. Переслідувався за політичні погляди й переконання радянською владою та органами КДБ. За інкримінованою у 1980 році кримінальною справою був засуджений Львівським обласним судом за так звану антирадянську агітацію і пропаганду до семи років ув"язнення та п"яти років заслання з конфіскацією майна. Термін відбував у місцях позбавлення волі суворого режиму на території РФ.
Стояв біля витоків Української Гельсінської спілки, Українського комітету захисту політв'язнів, інших правозахисних організацій.
Брав активну участь у Помаранчевій революції.
Обирався народним депутатом трьох скликань (1990, 1994, 2002). Указом президента у 2006 році присвоєне звання «Герой України» із врученням ордена Держави.
Дружина — Роксоляна, фахова журналістка, громадська активістка.
Родина мешкає у Києві.
